Волинська єпархія Української Православної Церкви

29.06.14

Освячено престол новоспорудженого храму на честь апостола і євангеліста Іоанна Богослова у селі Борохів Ківерцівського району

Немає коментарів
         ЦЬОГО СВЯТА СЕЛО ЧЕКАЛО ЧИ НЕ ДЕСЯТЬ РОКІВ…
   
  Божий храм у Борохові був, здається, завжди. Принаймні єпархіальні документи, які збереглися до наших часів, назвуть нам дуже багато справді цікавих фактів, які свідчать про глибоку віру людей, які населили цю місцевість. “Село Борохів було відоме на весь Луцький повіт тим, що у місцевій церкві святого Іоана Богослова знаходилась благодатна ікона святого мученика Іустина. У 1910 році для вшанування цієї ікони у Борохів приїжджав архієпископ Житомирський і Волинський владика Антоній ( Храїіовицький). Очевидно, ця ікона загинула разом зі старим дерев’яним храмом під час бойових дій у 1941 році у період Другої світової війни.”. Це тільки один рядок з багаторічної історії звичайного сільського храму, який у суботу 28 червня 2014 року пережив подію, яка для нині сущих на цій землі є чи не подією всього життя: адже далеко не кожному випадає радість не тільки будувати храм,  й бути свідком чину його освячення.
    То ж недарма у чисельному гурті борохівців, які прийшли цього дня у свою новоспоруджену церкву, було так багато людей доволі похилого віку: по три і більше то тут, то там стояли вони у святешних хустках, всі, як одна спираючись на костури… Бо хоч ноги вже служать гірше, а пропустити таку подію у селі бабусі не могли. Одна з молодих жіночок все раділа, що її бабуся просто… дожила до цього празника, бо ж так багато років  відкладала з пенсії гривеньку, а церква все будувалася і будувалася…  Секретар Волинської єпархії протоієрей Миколай Бондарук, звертаючись після подячного молебню до парафіян цього храму, сказав, що у Борохові була трохи інша ситуація з церквою, ніж в інших селах. У деяких з них храми було закрито і спаплюжено у роки войовничого атеїзму. Десь взагалі ніколи не було церкви. А у Борохові храм був, та такий старенький і благенький… Та міг би ще постояти, десь підпертий, десь би замінили частину конструкції, як це ще робиться не тільки у волинських селах. Спорудження храму – справа не тільки богоугодна. Вона ще й затратна, бо ж Божий дім будується фактично на віки.
     Але за Божим промислом у Борохові з десять років тому взялися таки споруджувати церкву. І коли після власне чину освячення престолу, першої відслуженої тут Божественної Літургії, масового хресного ходу, в якому ішло мало не все село, подячного молебню настоятель Свято-Іоанівського храму протоієрей Олександр Кратюк почав нагороджувати особливо причетних до будівництва… То все називав і називав імена та прізвища, иро кожного розказуючи, як у холод і дощ працювали , наводили тут лад, як безкорисливо жертвували і часом, і гривнею, і власною роботою, аби тільки постав у селі цей справді величний храм. Борохівський батюшка добре побачив і оцінив зусилля громади, яка методом народної толоки звершила таку будову. Вручав і благословенні грамоти від митрополита Волинського і Луцького Ніфонта, й святі образи, які, без сумніву, стануть дорогими реліквіями не в одному борохівському домі. Така увага до праці парафіян свідчить, що священик був поруч із ними під час цієї благословенної справи, добре знає свою громаду і є її духовним пастирем.
Корінна борохівчанка, педагог за фахом Анна Климівна Артесюк також була відзначена нагородою. Її трудами у церкву проведено газ. Надзвичайно цікава жінка, яка знає, здається, усе про історію села і його Божої домівки. Та й росла неподалік церкви, а її батько, Клим Степанович Чиж, взагалі у церкві виріс, – каже. Бо жили по сусідству зі старою церквою, яку після Другої світової війни перевезли з села Озеро, нині від неї осталася лише велика купа старих дощок, і хрест стоїть на місці, де колись був її престол. Коли Анна Климівна сказала, що її тато у церковному хорі співав понад 80 років, здалося, що це почулося. Але дід Клим прожив без двадцяти днів – 95 (!), і ще співав у хорі у ду-у-же поважному віці! І співав з раннього дитинства. Анна Климівна за фахом педагог, працювала і директором місцевої школи, але вже 25 років трудиться у районному відділі освіти. Наразі методистом, і те, що їй вже 70 (!), яких ніколи в житті їй не даси, абсолютно не впливає на її працездатність. Ви зразу й не повірите, але вона вже 8 разів вела на Говерлу різні групи з Ківерцівського району, зокрема вчителів математики (бо сама математик). Але перший день такої поїздки завжди її група проводить у храмах: люди моляться, звертаються до Бога і отримують за своїми молитвами.
    Анна Климівна каже, що у часи атеїзму старалася минати ситуації, які б шкодили церкві і вірі.: “Бо Бог був, є і буде, і тільки Він один нам завжди помагає!” Пам’ятає батькові заповіді, який казав, що людина у житті повинна мати три речі. Найперше це віру у Бога, якому молитися і просити у Нього здоров’я. По друге просити, аби Господь давав розум, а по третє, робити людям добро. І тоді решта цінностей нашого земного життя тебе не оминуть. Про місцевого батюшку Анна Климівна каже, що його родина є у селі прикладом благочестивого християнського життя. В отця Олександра та матушки Алли – п’ятеро діток, які добре виховані. Матушка керує церковним хором, сама має унікальний голос, а хористи співають, повірте, як ангели.
     З благословення митрополита Волинського і Луцького чин освячення престолу храму у Борохові звершив архімандрит Аліпій (Сапіга), Йому співслужили до двох десятків священиків і дияконів.: секретар Волинської єпархії протоієрей Миколай Бондарук, настоятель храму Іоанна Богослова протоієрей Олександр Кратюк, благочинний Ківерцівської округи протоієрей Олександр Кондратюк, священик Георгій Поліщук, який є вихідцем із Борохова, вихованцем отця Олександра, а нині сам служить духовним пастирем в одному із районів Волині. А також співслужили протодиякони Ігор Савієвський і Ростислав Петров, священики з навколишніх сіл. У своїй проповіді архімандрит Аліпій говорив про те, що ось і храм у Борохові споруджено на честь святого Іоанна Богослова, котрого називають ще апостолом любові. І саме любові, щирої й безкорисливої, так не вистачає нині суспільству. Бо любов – це насамперед жертва заради ближнього, заради Господа нашого і Його Церкви. І таку жертовну любов й продемонстрували мешканці Борохова, коли бралися за, здавалося, непідйомну справу: спорудження храму, котрий у цьому місці села, здається, стояв в усі віки його історії. Настільки вписується він у простір, і до нього хочеться приходити ще і ще.

Наталія МАЛІМОН

Немає коментарів :

Дописати коментар