Волинська єпархія Української Православної Церкви

02.05.13

Блаженніший Митрополит Володимир. Слово біля Святої Плащаниці.

Немає коментарів
Смерть... Яким страхом овіяна вона і якою таємничістю! Багато, хто пам'ятає і роздумує про неї, досягали висот досконалості, інші, як об скелю на узбережжі, розбивали об факт смерті всі свої людські плани і справи, мрії і найкращі надії. Смерть зрівнювала всіх, незалежно від віку, посади, сильних світу цього і простих приймала в свої холодні обійми. Смерть страшна, і в першу чергу тому, що вона неминуча. Людям визначено один раз померти (Євр. 9,27).
Сьогодні ми стикаємося зі смертю нашого Спасителя.





    Чи зрозуміла нам ця смерть? — Ні. І це передбачило Божественне Одкровення, коли устами Симеона Богоприїмця в Єрусалимському храмі про Христа говорила Божественна істина: "...ось, лежить Цей на падіння і на вставання багатьох..." (Лк. 2, 34), а апостол Павло у свій час додав, що , як слово про Христа розп'ятого, так і все діло Христове для юдеїв - спокуса, а для еллінів -безумство, для самих же покликаних, юдеїв та еллінів, — Христос, Божа сила і Божа премудрість (1 Кор. 1, 23-24).
    Смерть - найлютіший ворог людини. Вона - наслідок гріха, порушення людиною Божественної гармонії. Великою була провина людини і, значить, страшний результат провини - смерть. До пришестя у світ Христа Спасителя смерть була страхіттям, бо за нею наступав вічний морок і відчай. Перемогти це могла тільки надприродна сила. І ось "...так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне" (Ін. З, 16). Христос став людиною, Своєю смертю Він переміг смерть. З тих пір, хоч на землі, як і раніше, є смерть, але на неї ми дивимось інакше. Після смерті Христа смерть стала для нас народженням, переходом в інше життя. Перше наше народження - з утроби матері, друге - через утробу смерті. В першому народженні ми отримуємо життя, в другому народженні також отримуємо життя. Перше народження відбувається в болях і друге народження — в хворобі. В першому народженні людина зустрічається з дійсністю цього світу із сльозами, криком безпорадності, і в другому народженні - ті ж сльози, нерідко відчайдушні крики, стареча немічність. Але такий закон: "...якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, то зостанеться одно, а якщо помре, то принесе багатий плід" (Ін. 12, 24).
Болісна і вільна смерть Христа Спасителя — це наше нове народження. "...Я є воскресіння і життя: віруючий в Мене, коли і помре, оживе. І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре повік" (Ін. 11, 25-26). "Бо Я живу, і ви будете жити" (Ін. 14, 19). "...Де Я, там і слуга Мій буде" (Ін. 12, 26). Така Євангельська правда.
   З самого початку християнство проголосило віру у безсмертя, і тільки надія на воскресіння дала силу першохристиянській Церкві вистояти в період вогненних випробувань і світити світові, як маяк надії та спасіння, для багатьох мільйонів грішників.
     Як Боговтілення, так і надзвичайне приниження й смерть Христа Спасителя, залишається для нас таємницею, але ми твердо знаємо, цілком точно і беззаперечно, що Божественна любов до світу й людей звела на землю Сина Божого, другу особу Живоначальної Трійці. Та ж Божественна любов заради того ж людства і того ж світу вознесла Христа Спасителя на хрест і привела до смерті. Це та любов, про яку Святе Письмо говорить: "любов бо, як смерть, сильна..." (Пісня, 8, 6).
"Немає більше від тієї любові, - говорить Христос, - як хто душу свою покладе за друзів своїх" (Ін. 15, 13). Господь пречудесно проявив цю любов, перевершивши її, бо Він поклав душу Свою не за друзів Своїх, а за грішників усього світу, щоб дати їм вічне життя і дати це життя з лишком (Ін. 10, 10). Христос перетерпів зраду, цькування, побиття, опльовування, хрест, смерть, і вільне поховання для того, щоб звільнити нас, людей, від диявольського рабства, від гріха і від вічної смерті. Він дав нам свободу і вічне життя в Ньому, з Ним і через Нього, Нашого Бога і Спасителя.
     Що ж ми можемо принести нині в дарунок Богу, Який людиноподібно будує наше спасіння? Одне й тільки одне — серце, серце, сповнене відданості й любові до Нього, серце, сповнене любові до всіх людей. Прикладом цієї відданості є для нас два таємних учні Христа Спасителя — Иосиф і Никодим, які похоронили Тіло Христове. Йосиф віддав Йому свій новий гріб та плащаницю, Никодим - дорогоцінне помазання. Иосиф Аримафейський, таємничий учень Христа, в момент Його ганебного приниження й суду перед всіма відкриває себе як справжній друг Христа. Він відважився просити в Пилата Тіло Христове. Зрозуміло, що так міг вчинити тільки той, чиє серце було сповнене глибокої любові до Божественного Вчителя. Другий учень - Никодим, який в пошуках істини вночі приходив до Христа слухати Його Божественне вчення. Сьогодні він серед білого дня віддає почесті Христу, не боячись наслідків. Тільки справжня любов могла вигнати з його серця людський страх. Він засвідчив навічно свою істинну любов до Христа Спасителя.
    Стоячи сьогодні біля гробу Владики і Безсмертного Царя, дотикаючись до Його святої плащаниці, проймімось, брати і сестри, глибокою сердечною любов'ю до Нього, як Христа й Бога, і, вслухаючись в настанови святого Письма, будемо всім люблячим серцем страждати разом з Ним в ці страсні дні, щоб і воскреснути з Ним. Амінь.



Джерело: http://archiv.orthodox.org.ua/page-977.html#poloz.jpg

Немає коментарів :

Дописати коментар