Волинська єпархія Української Православної Церкви

23.02.13

Проповідь про митаря і фарисея. Перший поклик великопісної весни. Протопресвітер Олександр Шмеман

Немає коментарів


      Одна з головних, у своєму роді особливостей Євангелія, - це ті короткі розповіді-притчі, якими користується Христос у своєму вченні, у своєму спілкуванні з народом. Вражаюче ж в цих притчах, що сказані майже дві тисячі років тому, в зовсім відмінних від наших умовах, в іншій цивілізації, на абсолютно іншій мові, вони залишаються актуальними, б'ють сьогодні в ту ж ціль. А це значить - в наше серце.
 Адже ось, застаріли, забуті, канули в небуття книги і слова, створені зовсім недавно, вчора, позавчора. Вони вже нічого не говорять нам, вони мертві. А ці, такі прості з вигляду, нехитрі розповіді живуть повним життям. Ми слухаємо їх - і наче щось відбувається з нами, неначе хтось заглянув в саму глибину нашого життя і сказав щось таке, що тільки до нас, до мене відноситься.                      
      У цій притчі - про митаря і фарисея - розповідається про двох людей. Митар - це слов'янське слово для позначення збирача податків, професії, оточеній в стародавньому світі загальним презирством. Фарисей - це назва правлячої партії, верхівки тогочасного суспільства і держави. Христос говорить: «Два чоловіки до храму ввійшли помолитись, один фарисей, а другий був митар. Фарисей, ставши  молився про себе так: «Боже! дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, кривдники, перелюбники або цей митар. Я пощу два рази на тиждень, даю десяту частину всього, що набуваю ». А митар здалека стояв, не смів навіть підняти очі на небо, але бив себе в груди й казав: «Боже! Милостивий будь мені грішному! ». Кажу вам, - закінчує Христос цю притчу, - що митар повернувся до дому свого більш виправданий, аніж той: бо всякий, хто підноситься, буде принижений, хто ж принижується, той піднесеться ». Всього три рядки в Євангелії, а сказано в них щось вічне, таке, що дійсно відноситься до всіх часів і ситуацій.                                                                                                                                              
     Але візьмемо тільки наш час, візьмемо самих себе. Якщо що-небудь лежить в основі нашого державного, громадського, так, нарешті, і приватного життя, так це - Ось це саме невпинне самозвеличення, самоствердження, або, кажучи більш давньою, але знову-таки вічною мовою - гординя. Вслухайтеся в пульс нашої епохи. Невже не вражає нас бурхливий потік цієї жахливої ​​самореклами, хвастощів, безсоромності, самовихваляння, які так увійшли у наше життя, що ми вже майже не помічаємо їх.
    Всяка критика, перегляд, переоцінка, всякий прояв смирення - чи не стали вони вже не тільки недоліком, пороком, а, гірше того, - громадським і навіть державним злочином. Виявляється, любити батьківщину - це весь час безсоромно вихваляти її, принижуючи чужі батьківщини. Виявляється, бути лояльним - це проголошувати весь час безгрішність влади. Виявляється, бути людиною - це принижувати, топтати інших людей, це вивищувати себе шляхом їх приниження. Проаналізуйте своє життя, життя своєї громади, самі основи його устрою, і ви повинні будете визнати, що це саме так. Той світ, в якому ми живемо, так пронизаний оглушливим і грубим самовихвалянням, що вже сам цього більше не помічає, воно вже стало його природою. Та так і сказав один з найбільших і тонких поетів нашого часу - Пастернак - в знаменитій своїй сонаті: «... все тоне в фарисействі».
     Найстрашніше, звичайно, в тому, що фарисейство визнається чеснотою. Нас так довго, так завзято глушили славою, досягненнями, злетами і польотами, нас так довго тримали в атмосфері цієї примарної  псевдовеличі, що все це насправді нам стало здаватися хорошим і благим, що в душі цілих поколінь виник образ світу, в якому тільки сила , тільки гордість, тільки безсоромне самовихваляння виявляються нормою.
 Пора жахнутися цього, згадати слова Євангелія: «кожен, хто підноситься, буде понижений». Зараз тих небагатьох, хто поволі, пошепки говорять про це, нагадують про це, - тягнуть до судів або укладають в психіатричні лікарні. І на них нацьковують інших: дивіться на цих зрадників і запроданців! Вони проти величі і сили своєї батьківщини! Проти її досягнень! Вони сумніваються в тому, що найкраща, найсильніша, найвільніша, найщасливіша країна ... і так далі. І дякуйте, що ви не такі, як ці нещасні відщепенці.
    Фарисейська гординя - це не тільки слова. Вона рано чи пізно обертається ненавистю до тих, хто не згоден визнати моєї пишноти, моєї  досконалості. Вона обертається переслідуваням і терором. Вона веде до смерті. Притча Христа ножем врізається в найстрашнішу пухлину сучасного світу, в пухлину фарисейської гордині. Бо, поки ця пухлина буде рости, у світі будуть панувати ненависть, страх і кров. І так воно і є зараз. Тільки повернувшись до цієї забутої, зневаженої, відкинутої  сили - смирення, - можна очистити світ. Бо смирення - це визнання іншого, це-повага до іншого і це вміння мужньо визнати себе недосконалим, покаятися, і тим самим стати на шлях виправлення. Від вихваляння, брехні й тьми фарисейства перейти  до світла і цілісності, справжньої людяності: до правди, до смирення і до любові. Ось заклик цієї притчі Христової, ось поклик, перший поклик великопісною весни ...

[*] З книги «Недільні бесіди».
Джерело: http://www.pravmir.ru/o-mytare-i-farisee-pervyj-zov-velikopostnoj-vesny/

Немає коментарів :

Дописати коментар