Волинська єпархія Української Православної Церкви

03.03.12

Відповідають священики. Добірка запитань та відповідей №4

1 коментар

Пастир і вівці.

Один шановний читач поставив цілу низку запитань (крім останнього у цій добірці). Вашій увазі пропонується спроба лаконічної відповіді на них.

Є така притча. Володар дав пастуху своїх овець, пройшов час і вівці, втікши від пастуха, розбіглися. Дайте мені відповідь: що зробить володар овець з пастухом?

Можна припустити, що пастуха буде покарано, і наступного разу отару пастиме інший пастух. Така відповідь – перше, що приходить на ум. Але такий вирок буде справедливим у тому випадку, коли отара розбіглася виключно через недбалість пастуха. Але якщо справжньою причиною було, до прикладу, стихійне лихо? А якщо пастуха злодії побили і залишили ледве живого? А якщо вівці захворіли на який-небудь каліфорнійський сказ і в несамовитості кинулися з кручі в море?.. Може я наводжу якісь неймовірні приклади, та річ не в тому. Притча красномовна, але вона не враховує всіх обставин дійсного життя, а тому лише до певної міри є образом взаємин Бога, пастиря і громади. Якщо через недбалість пастиря загубиться Христова овечка – гріх буде на священику. Але люди не вівці, у них є Богом дарована свобода вибору між добром і злом. Навіть Христос не насилував волю людини, аби силоміць зробити своєю вівцею, тому за Ним ходила маленька жменька вірних людей. І навіть ті, що ходили, в час спокуси і випробувань розбіглися, залишивши свого Учителя. Тим паче нинішнім пастирям не завжди вдається вберегти овець від згубного шляху. Але правда Ваша: діло пастиря – душу покладати за овець, а не шукати виправдання своїм прогріхам.

«Якщо хочеш бути досконалим, іди й продай все, що маєш, а що вторгуєш, роздай бідним, й матимеш ти багатство на Небі. Тоді приходь і слідуй за Мною». Ісус це сказав конкретній людині, бо знав, що той не переступить свого багатства. Соломон був любимий Творцем, Давид теж. Хто з цих двох був бідним?

Не можу погодитися з Вами. На запитання юнака про те, що необхідно робити, аби спастися, Христос відповідає: “Виконуй заповіді”. Щоб досягнути спасіння від гріха і у вічності бути з Богом, треба виконати заповіді. Є такі, що спасаються, але немов з вогню, тобто ледь-ледь (див. 1Кор.3:15). Ім’я Давида царя є в церковному календарі – значить спасся, імені царя Соломона немає, тому за нього не знаю. Але і той, і інший припускалися в своєму житті смертних гріхів, тому навряд чи можна назвати їхнє життя бездоганним. Досягнути спасіння – не те ж саме, що досягнути досконалості. І саме для тих, хто прагне останнього, Христос вказує найпряміший шлях. Хто може вмістити, хай вмістить.

Я шаную і поважаю всіх шановних священиків, але коли бачиш, які резиденції вони будують, на яких машинах їздять, а сироти в інтернатах світу білого не бачать. От скажіть, чого церкви не опікуються повністю дітьми інтерната? Чому з їхніми батьками священики не працюють? Чому чекають, поки ті батьки самі прийдуть? Вони ж як вівці в тій притчі.

Зовсім не хочеться сперечатися з Вами стосовно сказаного в останній частині запитання просто тому, що в ньому багато гіркої життєвої правди. Церква і зокрема наша єпархія співпрацює з інтернатами, надає матеріальну підтримку в сумі десятків тисяч гривень кожного року (це кошти благодійників). Але хіба це все, що можна і потрібно для них зробити? Безумовно ні. На жаль, порівняно з деякими неправославними церквами і окремими громадами наша церква в цілому досить пасивна і млява в плані соціальної роботи, а роботи стільки, що кінця і краю їй ніколи не буде. Тому добре, щоб на кожній парафії були люди, котрі і помоляться за свого священика, і підкажуть йому, як розгорнути продуктивну соціальну роботу, і самі відчутно долучаться до цієї роботи. Ми робимо спільну справу і достойний плід матимемо лише тоді, коли зникне неприпустимий бар’єр між парафією і священиком, коли вони будуть – одне.

Стосовно розкошів, у яких нібито живе духовенство, то це більшою мірою неблагочестиві домисли. Більше того, я знаю священиків, що живуть просто таки бідно – як більшість з нас, а то й гірше – отримуючи від парафії мінімалку чи навіть значно менше. Ось про цих батюшок хтось сказав співчутливе слово коли-небудь чи підтримав їх копійчиною? Ну ось. А круті і заможні попи теж існують, але я про них майже нічого не знаю. До речі ось тут щось писали на тему священиків та мерседесів >>>

А ще коли бачиш, як люди віру міняють на ілюзію (свідки Єгови)...

Так, це справді дуже прикро. Нелегко буває пережити відхід близьких людей від Церкви. Велика частка провини за це лежить на самих християнах: не розгледіла людина в наших очах світла, не відчула теплоти і любові, що за словом Христовим має бути притаманна Його учням, спокусилася нашим неправедним і недоброчесним життям – ось і пішла на багатші села щастя шукати. Звісно тут можуть бути й інші пояснення. Що робити? – запитаємо себе. 1) жити по-християнськи, бути прикладом дійсного християнина, 2) любити сектанта, 3) молитися за його напоумлення, 4) не уникати спілкування з ним, цікавитися його проблемами, 5) при нагоді вести мирний доброзичливий діалог щодо суперечливих положень віри (лише за умови достатньо глибокого розуміння власної віри і Святого Письма), 6) не покладати надію на свої труди, а лише на єдиного Бога.

Чому священики себе називають отцями?

У нас не вважається за норму, коли священик себе називає отцем. Митрополит Ніфонт неодноразово робив зауваження духовенству з цього приводу. Але священик не боронить іншим людям називати себе отцем. Традиційне християнство (православні, католики, англікани тощо) ніколи не вбачали у цьому звичаї якогось зла чи протиріччя зі Словом Божим. Молоді церкви, дуже гарячі і не надто розсудливі, стверджують, що Христос заборонив називати отцями людей (див. Мт.23:9). Але це твердження не витримує серйозної критики. За сектантською логікою власного батька не можна називати батьком – Бог заборонив. А як же тоді: дядьком чи що? Отцем чи батьком з малої літери називаємо і рідного батька, і хрещеного батька, і духовного батька (тобто священика), а то й просто поважну сивочолу людину. Отцем з великої літери називаємо єдиного Бога. Так само є у нас вчителі і господарі з малої літери, але є Вчитель і Господь (тобто Господар) з великої літери. В Новому Завіті безліч місць на підтвердження моїх слів, навіть вибирати їх не хочеться, хто читатиме – знайде. Смисл того, що хотів сказати Христос у згаданому євангельському тексті, можна передати приблизно так: «Ви, духовні наставники, не шукайте слави і пошани у людей. Натомість моліться: “Не нам, Господи, не нам, а імені Твоєму дай славу!” Бо ви не до себе повинні приводити вірних, а до єдиного Бога».

Хотілося би почути про порядок нагород духовних, якщо я правильно виразилась, і до речі як правильно носити ордени і медалі в тому числі і духовні?

Про послідовність вручення священицьких службових нагород читайте ось тут. Загалом тема церковних нагород докладно розкрита у Вікіпедії, тому відсилаємо вас до наступних статей: Нагороди Української православної церкви (Московського патріархату) та Ієрархічні нагороди Української православної церкви (Московського патріархату). Крім того можете переглянути книгу єп. Марка (Головкова) «Церковный протокол», в якій автор торкається питань церковного устрою, термінології, етикету тощо. Ось лінк для завантаження.

(Відповідав свящ. Ігор Г.)

Інші добірки запитань та відповідей >>>

1 коментар :

  1. Свящ. Михаїл К.3 березня 2012 р. о 22:25

    Дозволю собі вставити свої 5 копійок в питання щодо соціального служіння в Церкві. Насамперед Церква це не тільки священики але й все зібрання людей. Замість того щоб просто дорікнути духовенству , треба просто прийти і сказати батюшці, що треба проводити таку роботу на парафії і я перший серед тих хто готовий вам у цьому допомогти, скажіть куди іти І що робити? Сам священик на собі все не потягне. Але нажаль треба визнати що ця проблема в Церкві є.

    ВідповістиВидалити